Людмила Филипович - завідувач відділом філософії та історії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук, професор.
1. Які цінності, на Вашу думку, можуть об’єднати сьогодні українське суспільство – як віруючих, так і невіруючих людей, жителів заходу, сходу, півночі, півдня? Що може бути для всіх об’єднуючим – що дозволить жити разом?
Цінності родинні, виховання і освіта дітей, взаємини між подружжям, затишний психологічний клімат в сім’ї, гармонія в моделі батьки-діти-батьки різних поколінь, спільний час і простір для розвитку кожного члена родини.
2. Сьогодні Україна йде чи декларує, що йде в Європу, в європейський цивілізаційний простір. В яких питаннях ми можемо йти на компроміс із тим, що від нас вимагають, а в яких маємо відстоювати свої, можливо, засадничі речі, цінності?
Європейський простір неоднорідний. Тому кожний іде у свій простір. Я іду у простір панування демократії, поваги до прав і свобод людини, у суспільство з розвинутою правосвідомістю, екологічною і політичною зрілістю, досконалим естетичним смаком, з визнанням багатоманітності світу і людей. Україна має відстоювати право на свій власний історичний і актуальний досвід, на свободу вирішувати, як і з ким нам існувати, в ім’я чого жити і вмирати.
3. Чи співпадають тенденції зміни ролі релігії в житті суспільства на Заході та в Україні?
Ні, не збігаються. Європа втомилася від релігії, від змін її ролей і значень. Приватизація релігії, яку пережила Європа, дається взнаки досі. Україна може повторити, а може і не повторити європейський шлях секуляризації-десекуляризації суспільства. У нас слабкі традиції світського і релігійного вільнодумства (а пам’ять і наслідки силової атеїзації досі домінують в суспільній свідомості), що б спонукало релігію оновитися, актуалізуватися як на індивідуальному, так і спільнотному рівні.
4. Як Ви бачите конфесійний ідеал України майбутнього?
Це країна декількох релігій і десятка конфесій, де домінує християнська традиція, яка загалом толерантна до інших релігій, що забезпечує мир і взаєморозуміння, в деяких питаннях – співпрацю між ними.
5. Чи порушуються в Україні права на свободу совісті? Які перспективи у державно-церковних відносин в Україні?
Незважаючи на загалом ліберальний і демократичний закон, випадки порушень бувають, як правило, на локальному рівні, наприклад, в Східних областях є складнощі в реєстрації громад УГКЦ, а на Заході – в реєстрації і діяльності громад УПЦ. Не дуже лояльно ставляться до протестантських, особливо неопротестантських церков. Є спроби завадити або навіть заборонити діяльність нових релігій. Порушують право на свободу совісті не тільки державні органи, але й інші церкви. Упосліджено в суспільстві ставляться до невіруючих, агностиків, атеїстів.
6. Наскільки доречно, коли українські політики докладають стільки зусиль до створення єдиної помісної церкви? Чи можна це вважати втручанням світської влади в релігійні справи?
Настільки доречно, наскільки політик вважає себе українцем і православним. Його бажання мати свою помісну церкву абсолютно природне. Є питання до методів, якими політики добиваються своєї мети. Не має бути ніякого примусу, переслідувань, тільки добровільно, бажано з ініціативи не тільки ієрархії церков, але й звичайних віруючих. І при цьому політик має думати не тільки про свободу і прагнення більшості, але й забезпечити свободу для меншин, напр. православних греків, румун, росіян, болгар тощо.
7. Що можуть запропонувати інтелектуали суспільству для нормалізації конфліктних ситуацій? Зокрема, в Україні? Що можуть зробити українські релігієзнавці для мінімізації конфліктів у релігійній сфері?
Досліджувати, аналізувати, роз’яснювати, вчити, переконувати, просвіщати, рекомендувати, тренувати, налагоджувати зв’язки, активно комунікувати з усіма, сприяти діалогу, відкритості, правдивості, досягненню спільної мети, пригашенню конфліктів, явних і уявних, створювати атмосферу довіри, миротворити.
8. Які перспективи у громадянського суспільства в Україні? Чи може волонтерський рух вважатися інститутом громадянського суспільства?
Перспективи є, але треба постійно це суспільство будити, підштовхувати до активності, солідарності, емпатії. Громадянське суспільство ФОРМУЄТЬСЯ, ВИХОВУЄТЬСЯ, ПРОСВІЩАЄТЬСЯ, УДОСКОНАЛЮЄТЬСЯ, ПОШИРЮЄТЬСЯ. Волонтери, поза сумнівом, є продуктом і рушієм громадянського суспільства, вони є виявом його зрілості.
9. Наскільки цінності громадян України залежать від радянської спадщини? Які перспективи й ризики в політики декомунізації?
Громадян взагалі не існує. Вони всі різні й у кожного свій досвід радянської ідентичності. Для людей старшого віку, які виросли і реалізувалися в СРСР, радянські цінності досі важливі й актуальні, хоча належать історії. Ці цінності ідеалізуються, мало хто з них бачать негативні сторони існування СРСР. Декомунізація – необхідний етап (як і децаризація, деімперіалізація, деправославізація, десекуляризація і пр.), бо без деконструкції старого не з’явиться нове. Перспективи декомунізації є. Але головне – не стільки знести пам’ятники тієї доби чи переназвати міста і вулиці, скільки декомунізувати свідомість народу. Бо основні загрози не в пам’ятниках, а в мотиваціях і методах боротьби з ними.
10. Наскільки великий у сучасному світі конфліктогенний і миротворчий потенціал релігії? Чи мають українські церкви миротворчий потенціал?
Потенціал? Він великий. Бо серед 7,5 млрд. населення планети 6 млрд. - люди релігійні, які можуть і живуть або мирно, або у війні, частково використовуючи відповідний позитивний чи негативний потенціал своєї релігії. Те саме і в Україні. Наші церкви свідомо і спеціально не продукують конфлікти. Вони не можуть всебічно прорахувати наслідки своїх заяв, конкретних кроків. Миротворення церков зводиться до закликів жити в мирі з іншими. Церква не здатна припинити війну чи протистояння, бо не має для цього відповідних важелів, крім як моральний вплив на політиків, які не сприймають церкву серйозно, а тому і не прислухаються до неї. Одним словом, потенціал є, а от використати його вповні не вміють.
11. Чи можна говорити про особливу форму секуляризма, яка склалася на пострадянському просторі як наслідок атеїстичної політики часів СРСР?
Так, це особлива форма. Але не секуляризму, а квазісекуляризму. У нас не було секулярності. У нас була антирелігійність, антитеїстичність. Думаю, що не було навіть атеїзму, він тільки почав накльовуватися. Бо атеїзм можливий не на основі одно-, а вільно-думства, яке у нас всяк обмежувалося.