Прикро й гірко стежити за вакханалією, розгорнутою в наших ЗМІ з приводу катастрофи російського літака. У мене немає особливих претензій до простих людей, які сьогодні вихлюпують ненависть і відчай на кого завгодно, аби тільки позбутися від непомірної ноші; у мене немає претензій до «лідерів думок», які відпрацьовують частку мвфівського траншу, що перепала від влади. Тут усе зрозуміло. Але як до цього рівня, рівня Шарикових та Смердякових могла опуститися українська інтелігенція? Мислити так «абстрактно» не міг навіть сумнозвісний гегелівський лакей! Як можна огульно охрестити «ворогами» всіх і вся? Хто ворог, Єлизавета Глінка, що сприяла відкриттю в Києві першого хоспісу? Або баритон з військового хору, якому віддали наказ сісти на борт? Але смерть навіть ворога не може бути приводом для радості: вбивство людини, навіть злочинця, – порушення вищих цінностей, на сторожі яких завжди стояла інтелігенція, скасування смертної кари в ЄС є тому підтвердженням. І ось наша, українська інтелігенція легітимізує як норму знущання над померлими, оспівує смерть людей, потураючи ницим інстинктам і почуттям. Інтелігенція перетворюється на обслугу черні! Гідна справа – що тут скажеш!
Після бурхливої полеміки в соціальних мережах та на інтернет-сторінках сформувалася «проміжна» думка, мовляв, аварія Ту-154 поділила суспільство на росіян і українців. Ті, хто закликає утриматися від радості з приводу загибелі людей – це і є росіяни, де б вони не жили і яке б громадянство ні мали. Я ж наполягаю на тому, що є речі більш фундаментальні, пов'язані з розумінням того, кого ж ми взагалі можемо вважати людиною. Тому даний текст – не тільки (та й не стільки) критика, а й, в першу чергу, заклик. Заклик залишатися людиною усупереч викликам і обставинам. Переступаючи через деякі принципи і моральні цінності, ми перестаємо бути людьми, а не вибираємо, бути нам українцями чи росіянами. Той факт, що хтось перестав бути людиною, не скасовує вибір для кожного з нас. Принципи та цінності на кшталт дружби й кохання: ви не можете один раз зрадити людині, а потім запевнити її в тому, що зробили це заради неї ж – наприклад, в ім'я майбутнього благополуччя або, щоб провчити за погані вчинки. Зрада є зрада, її не можна ані скасувати, ані виправдати. Не перетворюватися на звірів, не зраджувати в найскладніших обставинах – це зовсім не донкіхотство. Це збереження найголовнішого в кожному з нас, і в усіх українцях, як народі, що сповідує певні цінності й принципи, які, попри все, дозволяли й дозволяють нам жити на своїй землі.