Головна » Блоги » Конкордат: як дружити державі та церкві

Конкордат: як дружити державі та церкві

27.04.2017
9833

На початок двадцять сьомого року державно-церковних відносин в Україні вималювалися дві більш-менш чіткі лінії політики держави щодо релігійних організацій. Перша провадиться Міністерством культури і в цілому відповідає тренду на укрупнення й посилення ієрархічної вертикалі в державі. Таке посилення відбувається не лише неформально, навколо символічного маршруту поїзда № 720К, але також і інституційно, наприклад, через підпорядкування колишнього МНС Міністерству внутрішніх справ, колишньої ДптС — Міністерству юстиції. Поряд із посиленням адміністративної вертикалі відбувається децентралізація інших ієрархічних вертикалей – у військовій сфері (ліквідація монополії ЗСУ на військову силу через посилення НГУ), в освіті (надання автономії університетам), в судовій і наглядовій системах. Так само вибудовується і децентралізаторська політика щодо релігійних організацій, коли суб’єктом відносин із державою визнається не церква загалом (оскільки такого правового суб’єкта в Україні немає), а окрема релігійна громада, яка може мати чи не мати зв’язок із ієрархічною структурою, може змінювати підпорядкування або взагалі бути автономною.

Друга лінія набирає сили в експертному середовищі, зокрема, в роботі Національного інституту стратегічних досліджень, який у матеріалах до Щорічного Послання Президента до Верховної Ради «Про внутрішнє та зовнішнє становище України у 2016 році» ввів положення про необхідність запровадження конкордатних відносин між інститутами державної влади та релігійними організаціями. Але конкордати як тип відносин перш за все властиві відносинам церкви з Римською католицькою церквою, яка сама по собі є централізованою ієрархією і єдиним політичним суб’єктом (оскільки Папа Римський також очолює державу Ватикан). Навіть у випадках, коли «конкордати» укладаються з іншими релігійними організаціями, це зазвичай відбувається за тією ж схемою, тобто між державою і всією церквою (православною, лютеранською чи іншою), а не окремими релігійними громадами, що її складають. З контексту може стати зрозуміло, що в міркуваннях НІСД йдеться про конкордат між державою і Помісною православною церквою, але такої інституції в Україні наразі нема, і реалізація конкордатної системи все одно накладеться на реалії, в яких держава має відносини з 36000 релігійних організацій, а не з однією. Відтак, лінія на конкордати між державою і церквами не вкладається в формат акцентованої децентралізації державно-церковних відносин, оскільки суб’єкти потенційного конкордату дуже різні за вагою — держава і кілька десятків людей.

Імовірно, вирішити протиріччя між цими типами політики можна буде через впровадження більш стратегічного підходу з боку держави. Перша лінія виглядатиме більш доречною і справедливою у випадку подальшої децентралізації державної влади, тобто якщо від імені держави виступатимуть не центральні органи, а місцеві громади, які матимуть свою суб’єктність і власні органи самоврядування. У такому випадку логічно, що місцева громада буде також і визначати свої стосунки з релігією, фінансувати реставрацію місцевої церкви чи мечеті тощо. Натомість, друга лінія матиме сенс у випадку, коли ієрархічна держава як суб’єкт правовідносин контактуватиме з ієрархічною релігійною інституцією, яка об’єднує окремі релігійні громади. За такого підходу все одно залишиться проблема автономних громад, які, наприклад, поширені в деяких протестантських напрямах, оскільки держава все одно укладатиме надто багато конкордатів (щоправда, вже не десятки тисяч, а лише тисячі або навіть сотні), або позбавлятиме ці малі організації права на свободу совісті. Втім, процедурно звернення до всієї конфесії в особі її ієрархії виглядає необхідною підставою для такої угоди. У будь-якому разі державно-церковні відносини мають бути частиною цілісної, артикульованої та послідовної державної політики.

Читайте також:

Не перекривати повітря церкві

Ще раз про відповідальність інтелектуалів

 
Дивитись всі блоги