Інтерв’ю Петра Олексійовича Порошенка для авторитетного німецького телеканалу Deutsche Welle наперед навіювало речі малоприємні. Колеги, які рекомендували його, зауважили, що ця розмова з журналістом не була показана в Україні, і ця ремарка вже змушувала шукати підводних рифів. Чи це означає, що планувалось її приховати від вітчизняного глядача? Не думаю. Сьогодні це завдання ще складніше, ніж повернення анексованого Криму. Отже, причину варто пошукати деінде. З іншого боку, якщо інтерв’ю англомовне і не планувалось для внутрішнього ринку, то чому воно таки з’явилось у російськомовному варіанті? DW, наскільки мені відомо, не мовить російською, цей канал мовить німецькою і англійською, а, отже, якісний переклад інтерв’ю комусь треба поширити російськомовним сегментом інтернету і це не канал і, очевидно, не офіс українського президента, бо виглядає він на ньому не дуже переконливо, навіть якщо винести за дужки манеру ведення інтерв’ю Тіма Себастіана. Тут треба сказати, що спочатку мене потішив тон розмови, бо я не уявляю собі подібної розмови будь-кого з журналістів з В.Путіним, тобто це, ніби, свідчить про відкритість Президента України. Але потім прийшло усвідомлення того, що я не уявляю інтерв’ю у такому тоні ані з Обамою, ані з Меркель, ані з Оландом, отже йдеться про щось інше, ніж просто відкритість.
Скільки важить слово українського президента?
Протягом інтерв’ю Президент кілька разів підкреслив, що Україна воює з Росією (абревіатури ДНР/ЛНР наразі взагалі жодного разу не пролунали!) і на початку, в частині питання про Крим, і пізніше в частинах про Мінські домовленості і про відведення важкого озброєння. Отже, війна з Російською Федерацією? Чи все ж АТО? Питання, яке не дає спокою вже добрих 18 місяців понад ніж 40 мільйонам українців і ще більшій кількості спостерігачів за українською кризою по всьому світі. Такі формулювання президента мене остаточно збили з пантелику. До інтерв’ю я був переконаний, що de jure в моїй країні іде безпрецедентна за своїми масштабами, термінами і жертвами Антитерористична операція. Втім, всі навколо (та й я в середині) чітко називають війну війною і ворог ідентифікований достатньо чітко – це Російська Федерація.
Але, коли президент цілої суверенної країни заявляє про те, що його країна веде війну проти сусідньої країни, чи це є офіційна позиція держави Україна? Не українського суспільства, а саме держави Україна. Якщо так, то ми громадяни і вся міжнародна спільнота маємо запитати: як це закріплено de jure? Чи ми офіційно у стані війни? Чи зможемо потім претендувати на відшкодування збитків та інші моральні, правові і матеріальні наслідки, які потребуватимуть правового підґрунтя? Поки що для світу ця україно-російська війна виглядає радше нашою фантазією. Держава Україна офіційно, саме офіційно, не воює проти Російської Федерації. Я пам’ятаю лише серію рішень від ВР та ряду обласних рад про визнання РФ державою агресором, які мають незрозумілі правові наслідки. А отже, що стоїть за цими словами президента, його особисте бачення чи юридично закріплена позиція країни з усіма правовими і дипломатичними наслідками. Поки виглядає на перше…
Отже, як можна виграти війну, коли ми офіційно не визначились навіть зі статусом ситуації і не ідентифікували супротивника?
Про найнеприємніше: Україна – суб’єкт чи об’єкт міжнародної політики?
Україна – не є суверенною державою. Саме це в різних формулюваннях повторив Тім Себастіан кілька разів протягом інтерв’ю. Так, саме так не формулював, але саме про це йшлося. Нас ніхто не сприймає всерйоз у міжнародній політиці. Раніше такі речі дозволяли собі лише паяци типу російського Жириновського чи поляка Корвіна-Мікке. Сьогодні це звучить на одному з провідних європейських каналів в присутності президента України. Наприклад, журналіст наголошує на тому, що Європа (Німеччина) ніколи не погодиться на прийняття України до НАТО, бо це дратує російського ведмедя. Інакше кажучи, нам заявляють, що наш зовнішньополітичний вибір залежить насамперед не від нашої волі чи активності, а від милості російського царя, з яким, всупереч вітчизняним ЗМІ, і надалі рахуються при прийнятті стратегічних рішень у Брюсселі і Вашингтоні. Український суверенітет кілька разів ставиться під сумнів і… це, нажаль, схоже на правду. І це, на мій погляд, одна з найбільш фундаментальних проблем, яку оголила Революція Гідності і події, що за нею слідували.
Українські провали в інформаційній складовій війни.
Раніше я думав, що ми провалили інформаційну складову цієї війни лише на своїх окупованих територіях, де практично повністю ліквідовано можливість діставати інформацію з українських джерел (насамперед йдеться про найпопулярніші ТБ і радіо), натомість максимально полегшено – з російських. Чи треба говорити, що в умовах такого інформаційно-ідеологічного дисбалансу навіть прихильники Донбасу в складі України за певний час починають хитатись і сумніватись, а пізніше непомітно «переходять» на бік супротивника. Не всі звичайно, є особливо стійкі, але все ж. І це не провина людей, це, насамперед, недоліки нашого командування.
Тепер же очевидно, що на Заході ми теж програємо інформаційну складову, і чим далі, тим більше. Той факт, що на Заході постійно холоднішає ставлення до України, безперечно пов’язано зі втомою глядача/читача у Парижі, Римі чи Копенгаґені (хоча справедливості заради треба сказати, що європейські ЗМІ не надто переобтяжені повідомленнями з України, навіть у найгарячіші періоди військових сутичок на Донбасі, привіт Мінстецю!), зі зміною фокусу на власні проблеми, яких об’єктивно більшає і які, безперечно, ближче до тіла, але, насамперед, причиною є відсутність видимих позитивних зрушень в України і наша тотальна безпорадність на медійних фронтах.
Власне саме інтерв’ю стало підтвердженням вищесказаного. Інтерв’ю, що вийшло, м’яко кажучи, не додає українському президентові плюсів ані всередині країни, ані зовні, відкриває безпорадність перед очевидними питаннями. Ця безпорадність змушувала президента раз по раз розгублено повторювати «Я не такий», «Ми не такі». Але ж я перепрошую, це рівень виправдань 5-річної дитини, а не держави Україна. Отже держава, на відміну від суспільства, по 1,5 роках по анексії Криму і початку окупації Донбасу не спромоглась відповісти на ряд ключових вихідних питань:
З ким ми воюємо?
Як повернути Крим?
Чому президент не виконує своїх передвиборчих обіцянок?
Як ми плануємо досягти своїх стратегічних цілей?
У вищого керівництва країни немає відповідей на ці ключові сьогодні питання. Може з пошуку відповідей на них і варто починати, аби не виглядати дурнями перед партнерами?
Думати перед тим, як діяти. Виробити загальне, фундаментальне бачення себе в цьому світі, аби потім мати цілісний план дій, а не навпомацки блукати по темному лабіринту прирікаючи себе на сізіфову працю і перманентні гулі від дезорієнтуючих стусанів історії. І поки на Сході ще триває, все більш хитке «перемир’я», може варто збагнути чого ми хочемо і як ми хочемо цього досягти, бо виглядає на то, що народ України два роки тому відповів на перше питання, а на друге – у українських еліт бракує відповіді й сьогодні.