Перше, що впадає у вічі в Італії, – це ставлення до старих речей. Так би мовити, культ старих речей. І йдеться, скоріше, не про антикваріат – антикваріат це в кращому випадку символ, а ще частіше просто знак. Справа в збереженні справжніх речей, з їхнім смислом та історією, в збереженні власного світу, а як наслідок – збереженні буття. Ця любов до старовини не просто колекціонування – це любов до власного світу в сенсі життєвого світу.
На перший погляд може здатися, що це щось показне, наслідування тенденцій моди, адже запит на старовину сьогодні наочно присутній в світі. Прикладом цього може слугувати багато процесів та явищ: починаючи з моди на штучно зістарені меблі й закінчуючи зразками чорно-білого кіно в сторіччя найпотужнішого розвитку технологій. Проте, мова не про це. Свідчення присутності старих речей (а, скоріше, присутності самої історії) ми спостерігаємо усюди: в готелях, ресторанах, кафе, офісах, не кажучи вже про музеї, бібліотеки, храмові споруди та багато інших місць. Це старі шухляди, столи, стільці, антресолі, посуд, полиці, підставки, підсвічники тощо.
Може закрастися сумнів, що все це розраховано на зовнішнього спостерігача, тобто на туриста, який не в останню чергу заради цієї старовини і приїхав. Але змушений розчарувати прибічників такої думки. Цю ж тенденцію дбайливого ставлення до старих речей ми спостерігаємо й у тих місцях, які не призначені для відвідування приїжджими: в квартирах, маєтках, службових приміщеннях тощо. Себто це не спроба справити враження – це спосіб існування, спосіб ставлення до буття. Таким чином проявляється відповідальність за власне буття, збереження власного світу, його консервація – з неабиякою повагою.
Задля переконливості наведу такий приклад. У Болоньї, неподалік Piazza Maggiore, проте зовсім не на мейнстрімі туристичних потоків, є ресторан – нічим не примітний, де меню написано ще «від руки». Однак, раджу все ж таки відвідати. Перше враження, яке виникає, коли в нього потрапляєш – буцімто ти опинився на звалищі. Неймовірна кількість незрозумілих речей зовсім не першої свіжості. Здається, що їхнє розміщення не відповідає жодній логіці – просто все, що було старого, взяли і звалили до однієї купи. Примітно, що кількість речей значно більша ніж того вимагає організація простору.
Втім, придивишсь уважніше, одразу розумієш, що цей порядок речей зовсім не випадковий: організація простору має свою внутрішню, добре структуровану логіку. От, здається, безцільно стоїть штопор, якому не одне десятиріччя, а може й сторіччя, до того ж розміром він зовсім не малий, а скоріше нагадує слюсарські лещата. Однак, зосередивши погляд, помічаєш, що під ним (начебто штопор нині в роботі), стоїть Brunello di Montalcino 1966 року. А ось, зліва від входу, плакати шістдесятих-сімдесятих років з рекламою вина, а напроти винна шафа з сучасними аналогами стародавнього напою.
Пройшовши трішечки далі, бачиш барну стійку та полиці за нею. Цьому інвентареві точно більше років, ніж самому ресторану (хоча за італійськими мірками заклад досить молодий – йому лише шістдесят!). І так будь-який предмет в цьому приміщенні виявляється не хаотично розташованим, а має своє, чітко окреслене місце, внутрішню логіку, яка кожною своєю гранню підкреслює зв'язок з історією. Ще раз хочеться наголосити – це не якийсь показний ритуал, це природне відчуття єдності з чимось більшим. Це спосіб збереження (організації) буття. В цих або через ці речі зберігається життєвий світ, з яким ідентифікує себе італієць. І він робить все, щоб це буття підтримати, бо відчуває себе відповідальним пастухом.
Однак, слід зазначити, що це не єдиний можливий підхід, який вироблений в сучасному світі. Ми подивилися на приклад, коли цінність речі похідна не від функції, а від внутрішньої приналежності до життєвого світу, до організації власного буття. В ХХ ж сторіччі домінантним стає протилежний тренд. Будь-яка річ – це в першу чергу функція. Абсолютно не важливо, коли вона була зроблена, чи має смислові коди та які, хто і з чого її зробив, чи має вона стосунок до власної культури – головне, щоб функціональна складова була врахована максимально. І сьогодні рівень майстерності виробників вимірюється тим, щоб термін дії гарантії точно співпав з часом поломки предмету. До певної міри це жарт, але тільки до певної. Майже будь-яка з сучасних речей може працювати довше, ніж це відбувається на практиці, строк її ужитку штучно скорочують. Це відбувається з багатьох причин, але головне, що така зміна не викликає жодного дискомфорту – тому що в такій речі нічого, окрім функції немає. Таким чином, народжується світ симулякрів, світ, в якому замість природності – сурогати.
Водночас, на іншому полюсі, бережне ставлення до речей зумовлене присутністю в цих речах чогось більшого, ніж просто функція. Хоча кожен з таких предметів також має певний функціонал, але сама річ значить набагато більше, ніж її функція. В ньому (а може навіть, завдяки йому) зберігається буття.
Поціновування італійцями старовини – не данина моді, а саме спосіб збереження буття. В кожній такій речі живе цілісний світ, і якщо ти хочеш, щоб світ не тріснув, або навіть розколовся, ти мусиш зберегти цей предмет. Навряд чи хтось надумає змінювати батьків, тому що вони постаріли! Онтологія такого порядку конструює соціальну реальність, з певною аксіологією. Відповідальність за буття зобов’язує з пієтетом ставитись і до соціального порядку. З іншого ж боку в новому світі функцій без коріння дуже легко продукувати будь-які архетипи, тому що власних не існує. Ось тому і змушені ми вже вкотре намагатися повірити, що руйнація – це найкращий та найкоротший шлях до великих побудов. Сумно, але руїни Вавилонської вежі залишаються, а Нового Єрусалиму так і не видно.