Посилений інтерес до церковних справ, який спостерігається в Україні протягом останнього року, змушує багатьох наших співгромадян, політиків та ЗМІ звертати увагу також і на такий важливий елемент церковного життя, як міжнародні церковні відносини. І так само, як у питанні міжнародних відносин загалом, українці часто очікують, що природним станом речей є максимальна підтримка нас із боку інших гравців. Натомість життя показує, що не варто шукати простих взаємозв’язків, не варто сподіватися на автоматичну підтримку, а розстановка сил у глобальній ситуації залежить від напруження з боку кожного учасника, якою б морально досконалою не була його позиція.
Черговий урок щодо складності міжнародних церковних відносин днями надала нам Католицька церква. Справа в тому, що після відмови Російської православної церкви спілкуватися зі Вселенським патріархатом виникло важливе питання — що тепер буде з російськомовними православними в Туреччині. РПЦ відповіла на це питання початком розбудови світової діаспорної інфраструктури, яка дублює діаспорну структуру Константинопольського патріархату. В самій же Туреччині, яка є канонічною територією Константинополя, РПЦ поки не така активна — лише іноді росіяни дозволяють собі проводити служби для своєї діаспори, звісно, не питаючи на те згоди від Фанару, а відтак отримуючи скарги та ноти протесту від нього.
Але для того, щоб провести богослужіння, потрібні не лише священик та вірні, а також і приміщення. І ось цього тижня інформпростір сколихнула новина, що приміщення для відправлення служби в Ізмірі надала росіянам Католицька церква. Для Ватикану міжправославні відносини не є критично важливим чинником, і він не зобов’язаний підтримувати лише одну сторону в конфлікті Москви та Фанару. Безумовно, жест був розцінений багатьма українцями як недружній, католикам одразу пригадали Гаванську декларацію, утримування від прямої конфронтації з Москвою через Україну.
Цікаво, що водночас почали лунати подібні голоси з-за поребрика, наймедійніший російський православний фундаменталіст о. Всеволод Чаплін звинуватив Ватикан у втручанні на канонічну територію РПЦ. Справа в тому, що на початку червня Католицька церква відкрила спеціальну Апостольську нунціатуру для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії. Нунціатуру очолив українець о. Василь Говера, що вже є неприйнятним для багатьох росіян. А саму територію Казахстану РПЦ вважає власною канонічною територією, і в тій самій Караганді, де відкрилася нова нунціатура, з 2010 року діє єпархія РПЦ. Відтак, росіяни теж бачать зраду в діях католиків, пригадують Гаванську декларацію та скаржаться на єзуїтство папи.
Насправді, йдеться не про єзуїтство чи зраду, а про чітке розуміння того, що кожна сторона має проводити власну політику та підтримувати не якусь зі сторін протистояння, а власні інтереси. Пов’язані відкриття нунціатури в Казахстані та виділення приміщення для росіян у Ізмірі якимись особливими домовленостями чи ні, але вони свідчать лише про послідовний захист власних інтересів Католицькою церквою. Якщо якась зі сторін хоче отримати прихильність Ватикану, то вона має апелювати до цих інтересів та докладати зусиль, і те що наразі краще вийшло в Москви — це урок для української сторони. І візит митр. Епіфанія до Стамбула, де з ним був вимушений співслужити архиєп. Ієронім Афінський (навіть попри відсутність офіційного визнання ПЦУ з боку ЕПЦ), свідчить про те, що представники ПЦУ, на відміну від широкого українського загалу, вже включилися до церковної міжнародної політики та готові використовувати важливі події для посилення власних позицій. Зрештою, українці мають зрозуміти, що ні кваліфікація всього геополітичного контексту в форматі «зрада-перемога», ні очікування автоматичної підтримки з боку всіх світових гравців не є конструктивними у відстоюванні власного бачення майбутнього.
Читайте також: