На сьогоднішній день у міжнародній політиці було запропоновано кілька парадигм глобалізації, але більш-менш послідовно донедавна просувалася лише одна з них, яку можна назвати инеоліберальною. Її особливостями є «забезпечення можливості вільного руху фінансового капіталу» (Дж. Сорос), обмеження ролі держави в економічних процесах і створення єдиного простору «відкритих суспільств» під протекторатом США. Остання риса зовсім не є надуманою, вона прямо сформульована у 29-ій тезі про демократію Джорджа Сороса: «... США мають повернути собі колишню роль лідера вільного світу. У своїй книзі "Відкрите суспільство: реформування всесвітнього капіталізму" я виступив на підтримку ідеї створення альянсу відкритих суспільств. Такий союз мав би подвійну мету – сприяти розвитку відкритих суспільств в окремих країнах і закласти фундамент глобального суспільства. Такий альянс неможливий без керівної ролі США».
Захисники неоліберального сценарію глобалізації вбачають у ньому своєрідний шлях гармонізації суспільства, забезпечення прав людини, реалізації свободи як вищого призначення людини. З цією вірою пов'язаний пафос їх публічної і непублічної боротьби за втілення в життя ідеалів відкритого суспільства, а також гнівне засудження, яке обрушується на голови їхніх противників, які автоматично перетворюються на адептів тоталітаризму і душителів вільної особистості.
З іншого боку, критики глобалізації справедливо вказували на те, що «власники проекту» (США і кілька найбільш розвинених країн) мають конкурентну перевагу, яка, в умовах зниження можливості держав захищати національні економіки, перетворює глобалізований світ на їх периферію. Цей аргумент виглядає може й не дуже переконливо, тому що для більшості країн досягнення хоча б, скажімо, половини американського добробуту стало б безперечною перемогою. Однак це в теорії. В реальності ж існують такі держави як Китай, Росія і, наприклад, Іран, які свідомо протистоять «американській експансії» і яким в теорії неоліберальної глобалізації виноситься вирок як світовому «злу».
Однак, якщо після краху СРСР і соцтабору ще можна було плекати ілюзії з приводу можливості побудови однополярного світу, то тепер подібна позиція просто утопічна. За експертними оцінками, Китай до 2030 року однозначно перетвориться на першу економіку світу. Що пропонує теорія неоліберальної глобалізації в цьому випадку? Нічого нового. У аналітичній статті Democracy Will Continue to Survive the World's Political Turmoil для National Interest віце-президент Heritage Foundation Джеймс Джей Карафано закликає Штати залучати в зону свого впливу «усталені демократії». На його думку, це ті країни, які зацікавлені в зниженні впливу тих самих Китаю і Росії, а, відповідно, цей вплив намагаються всіляко обмежувати.
Виходить, що в світлі очікуваних змін в світовій економіці, прихильники Соросівської глобалізації фактично захищають варіант світоустрою, при якому значна частина населення планети не тільки не вживає запропоновану парадигму, але й виявляється до неї в опозиції, при тому що шляхи примирення між ворогуючими таборами відсутні. Більш того, головним інструментом просування неоліберального сценарію є ідеологічна накрутка своїх адептів, зобов'язаних вірити в свою майже божественну місію. Якщо коротко, то неоліберальний сценарій глобалізації замість загального глобального дому та єдиного людства розділяє світ на частини, приречені на взаємну ненависть.
Ось таке відкрите суспільство. Відкрите до ненависті.
Читайте також: