Головна » Події » Новини і коментарі » Георгій Коваленко: «Не треба вимагати від церкви однозначних політичних позицій»

Георгій Коваленко: «Не треба вимагати від церкви однозначних політичних позицій»

05.01.2016
1930

– Доброго дня, отець Георгію! Як науковці з Донбасу, що займаються дослідженням кризи в Україні та конфлікту на сході нашої держави, ми хотіли б з’ясувати позицію Української православної церкви з певних питань. Адже на Донеччині УПЦ – це одна з головних і найпоширеніших конфесій, однак в її бік звучить багато нарікань й нерідко для цих нарікань є цілком конкретне підґрунтя…

– Насамперед маю наголосити: нині я не є носієм офіційної позиції Української православної церкви. Вже понад рік я не обіймаю посаду речника, тож можу висловити власну думку чи думку певної частини УПЦ. Також відзначу, що маю реальний зв'язок з Донбасом, адже моя прабабуся народилася і все життя прожила поруч зі Святогірськом. І кожного року нас туди відправляли на літо: ми їхали з русифікованих міст до україномовного села на Донбасі. І там мені прабабуся казала: «Юро, пам’ятай – ми українці». Тобто, я це почув не в Києві чи Конотопі, де я народився, чи в іншому місці, а безпосередньо на Донбасі. Тож для мене питання не стоїть, чи є Донбас Україною, тому що так мене вчила моя родина. В мене й тепер родичі живуть у Слов’янську, є друзі, пов’язані з Донбасом, з якими ми постійно спілкуємося, тому я маю певне бачення ситуації, але це скоріше суб’єктивне, ніж об’єктивне.

– Нині для нас дуже важливим є питання цінностей. Ви якраз берете участь у різних ініціативах, присвячених цим питанням. Тож які, на Вашу думку, цінності можуть об’єднати людей з різних регіонів України, різних світоглядів, національностей, релігій?

– Для мене питання цінностей безпосередньо пов’язане із питанням заповідей. Оскільки в моєму баченні того, що відбувається, ця ситуація подібна з тим, що відбувалося з богообраним народом, коли він виходив з єгипетського рабства і прямував до Богом обіцяної землі. І десь по дорозі Бог дає заповіді. Тобто, якщо поглянути на контекст подій, то це заповіді для народу, який вже вийшов з рабства і йде до своєї землі, де будуватиме нове суспільство. Але фактично вийти з рабства – це половина справи: треба припинити бути рабом. І поставити в основу світогляду й суспільної конструкції іншу модель, ніж була в рабстві. Наша ситуація ускладнюється тим, що ми нікуди не виходимо. Ми залишаємося на місці. І якщо навіть богообраний народ був сепарований – частина залишилася, а частина пішла… А ми ще й залишаємося на місці, і тут можна казати, що в нас немає точної відповідності до того, що відбувалося в біблійні часи.

З іншого боку, якщо говорити про цінності, то і загальнолюдські, цивілізовані цінності випливають з біблійних цінностей. І якраз, на жаль, наше суспільство здебільшого є носіями тоталітарних, радянських, атеїстичних цінностей, попри те, що декларується майже 80-90 відсотків віруючих людей. Насправді, у нас цінності ще тільки-тільки формуються. І перша з них – це цінність свободи. Вона задекларована навіть в першій заповіді, коли Бог говорить: «Я Господь Бог твій, який вивів тебе з землі єгипетської, з дому рабства». От дуже цікаво, що в тому катехизмі, який сьогодні має церква, відсутня частина цієї фрази. Є тільки: «Я, Господь Бог твій, нехай не буде в тебе інших богів окрім мене». Оця частина про свободу була в катехизмі Київського митрополита Петра Могили, але зникла в катехизмі Московського митрополита Філарета, текст якого ліг в основу сучасних видань. Тобто, десь цей пафос свободи загубився. І я вважаю, що його треба повернути.

А якщо говорити про цінності, які допоможуть нам вийти з нинішньої ситуації, то на першому рівні, з моєї точки зору, знаходиться заповідь «не вбивай». Однак не в негативному контексті, який забороняє вбивство, а в контексті позитивному. Що це значить? Не вбивай – значить знаходь рішення без застосування насильства. Фактично ми маємо навчитися знаходити консенсусні рішення – які відповідають інтересам абсолютної більшості. Не 50 відсотків плюс один голос, і ця частина суспільства може робити все, що вона забажає з іншою частиною, а те, що об’єднає людей різних думок, світоглядів і політичних орієнтацій. З цим пов’язані й інші цінності. Наприклад, цінність слова. Є заповідь «не промовляй ім’я Господа Бога твого даремно». Здається, вона нібито тільки релігійна. Але її можна вважати і заповіддю про відповідальність за слова. Нині ми живемо у викривленому світі, де говоримо одне, думаємо інше, робимо третє. Де слово не має цінності. Ми побудували політичну систему, де політичні гасла перед виборами жодним чином можуть не підтверджуватися реальною діяльністю після обрання. І всі розуміють, що перед виборами дають обіцянки, які не виконуватимуть. Але це не нормально. Це вже викривлений світ, який нівелює цінність слова. З іншого боку – «не бреши». На жаль, ми живемо в світі, де політика та медіа побудовані на брехні і маніпуляції. Пропаганда й маніпулювання свідомістю – це частина реальності сьогоднішнього світу. Тому потрібно повернути цінність правді.

Також варто згадати заповідь «не лжесвідч». Можна сказати просто «не бреши», але ж тут цінність ще й справедливості. «Не лжесвідч на ближнього твого» – це не давай неправдивих показів в суді, наприклад. Це ще й цінність справедливої судової системи. Або взяти останню заповідь – «не бажай жони, вола, всього, що є в ближнього твого». Не заздри, не зазіхай на чуже. Іноді сьогодні бізнес чи кар’єрний ріст пов'язаний з тим, що людина бачить, що є в іншого, бажає те отримати і робить для цього все можливе. А насправді варто було б будувати поруч нове, ніж чубитися за те, що створив інший.

Днями ми в Ініціативі «21 листопада» робили спільне звернення і говорили про те, чи перемогла Революція Гідності. Так от, якщо вести мову про революцію, то вона перемогла. Якщо говорити про гідність, то напевно ще ні. Тому що ми маємо одночасно два процеси: революційний і еволюційний. Для перемоги гідності потрібний тривалий час і певна робота над собою, виховання, осмислення, критичний погляд на життя, на себе тощо. Але що тоді відбулося? Революція прибрала те, що заважало еволюції. І, я думаю, що після цих двох-трьох років неспокійних подій в країні, головний висновок, який ми маємо зробити, що нам іти ще довго. Що цей процес триватиме не один день, що ніхто не віддасть наказу і ми перетворимося на іншу країну, що ми маємо змінюватися самі, змінювати суспільство, свідомість. Говорити про цінності, але не тільки говорити, а й втілювати ці цінності в наше реальне життя.

– Стосовно біблійних цінностей і походження від них сучасних цінностей зрозуміло, що тоталітарний радянський варіант не був наближений до біблійного. А от варіант сучасних європейських цивілізацій: наскільки він не відійшов від християнського ідеалу і чи можемо ми звернутися до нього повністю або все ж таки з застереженнями?

– Мені здається, що іноді ми говоримо про міфи, а не про реальний європейський чи загалом світ. Ми використовуємо пропагандистські міфи і під них підганяємо реальність. Нині ми живемо в світі, де немає от тієї тотальної моделі – до чого тяжіє тоталітарний чи авторитарний режим, де має бути одностайність, де є стратегічна лінія партії чи президента, країни… Світ сьогодні більш різноманітний та складний за своєю будовою. А нинішня Європа, нагадаю, сформувалася після Другої світової війни – в результаті намагання збагнути, як так сталося, що християни, цивілізовані люди накоїли стільки злочинів. То був і вимір спокути, і вимір намагання побудувати суспільство на інших засадах, ніж ідеології. І нині в Україні мало хто знає, що біля витоків Європейського Союзу як ідеї стояли християнські демократи й віруючі люди. Що прапор ЄС має зображення німбу Божої Матері, до речі, такого ж, як у нас в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври, з п’ятикутними зірками по колу. Це не засвідчує, що немає проблем в Європі, що немає секулярних рухів, які відкидають релігію як таку, що немає проблем міжкультурних, міжнаціональних. Європі не все вдалося в плані побудови мультикультурного світу, але ми, якщо зануримося глибше, то побачимо, що йде інтелектуальний процес. Є потужна християнська спільнота, є потужні родинні традиції. Наприклад, у Франції мільйон людей виходить на вулицю на захист родинних цінностей, сімей. І мирно декларує свою вірність традиційним біблійним сімейним цінностям.

Тому, якщо вести мову про Європу, треба туди занурюватися та говорити з реальними представниками Європи, спілкуватися з християнськими інтелектуалами, з реальними віруючими. Можу вас запевнити, вони там є. І вони про свої проблеми можуть розказати більше, ніж ми про їхні проблеми, щоб виправдати себе. Насправді, іноді цей посил «Європа не така» робиться для протиставлення – мовляв, ми тут такі духовні і віруючі. Якщо ми були б насправді духовними, якщо ми були б насправді віруючими, християнами, у нас не було б такої корупції, такої брехні, у нас не було б такого насильства і небажання знаходити спільну мову в суспільстві.

– Хоч тепер Ви не є речником УПЦ, але напевне знаєте – чи є якась одностайна чи офіційна позиція церкви щодо гострих питань, які нині існують в Україні: ситуації на Донбасі, відносин з Росією, міжцерковних стосунків? Чи відображена вона в певному офіційному документі, який можна знайти в відкритому доступі?

– Звісно, є офіційні документи церкви, є речники, але треба відрізняти офіційну позицію церкви від позиції офіційного представника. Є питання, які не є догматичними, і не треба вимагати від церкви як спільноти віруючих у Христа людей однозначних політичних позицій. За часів Блаженнішого митрополита Володимира ми декларували, що церква об’єднує людей різних політичних поглядів, різних національностей, різних мовних чи культурних традицій, бо в основі церкви – віра, Христос. І довкола Христа ми об’єднуємося різними. І ми цю модель, до речі, 2013 року пропонували суспільству: давайте ми, різні, об’єднаємося довкола чогось одного. Якщо ми в основі, наприклад, бачимо любов до України, то ми маємо об’єднати різні геополітичні та політичні традиції, де є щось базове, що єднає.

Є заяви Священного синоду з тих чи інших приводів, є коментарі офіційних спікерів, але питання земні, скоріше, не в компетенції церкви. Навіть Христос казав: «Віддавайте кесарю кесарево, а Богу – богове». Тобто кесареве – це і є політичне, державне. Причому, якщо замислитися, Христос говорив це не в негативному сенсі, а в позитивному. Він казав, якщо перекласти на сучасну мову: якщо ви громадяни цієї країни, будьте справжніми громадянами. А питання було якраз, чи платити податки кесарю, який був владою на тій території. А Христос відповів: «Дайте мені динарій. Хто на ньому зображений? Кесар! То віддавайте кесарю кесарево. А Богу – богове». Так само і нас коли питають подібне, ми відповідаємо: подивіться на паспорт, який у вас в кишені. Там написано – «громадянин України». Так будьте громадянином України!

– Ви кажете, що треба відділяти церкву від політичних речей, а от, приміром, митрополит Онуфрій не встав під час вшанування пам’яті загиблих героїв АТО у Верховній Раді. Або згадаймо його висловлювання, які заперечують Голодомор або можуть інтерпретуватися таким чином. Ці вислови та дії треба розуміти як від приватної особи?

– Ні, це дії і висловлювання Предстоятеля чи тоді ще єпископа…

– Але саме вони лягають в основу дуже серйозної ескалації ситуації в суспільстві. Як з цим бути?

– По-перше, якби я був тоді у Верховній Раді, я встав би, і це була б так само дія людини з УПЦ. По-друге, якщо говорити про Голодомор, то Блаженніший митрополит Володимир називав його геноцидом задовго до приходу навіть Ющенка до влади. У нас була видана книжка «Піст від диявола», де в передмові Блаженніший називав Голодомор геноцидом. І це не була політична заява – це певне ставлення.

Я думаю, що питання світобачення Блаженнішого митрополита Онуфрія – це питання до нього, а не до мене. З іншого боку якраз те, про що ми говоримо, й підкреслює наявність в церкві різних бачень земних питань. І мистецтво керівництва церковним кораблем передбачає, що Предстоятель має вести його таким чином, щоб він обходив рифи житєйського моря. Але Блаженнійший митрополит Онуфрій обраний нещодавно, він має власне бачення, виховання… Якщо подивитися на його історію, то ми бачимо людину, яка стала єпископом 1990 року, тобто ще до Незалежності України, в Чернівцях, де він і був єпископом до 2014-го, коли був обраний Предстоятелем. Я думаю, що так само, як іноді з Донбасу все, що відбувається в Києві, виглядає інакше, так і з Чернівців якісь речі мають інший вигляд. Але почався певний процес, людина входить в курс справ, і те, що я можу запропонувати, – це щиро помолитися, щоб його рішення не викликали хвиль і збурень ані поза церковною огорожею, ані всередині церкви. Тому що на ньому якраз лежить відповідальність за збереження єдності церкви і за презентацію церковного погляду, зокрема на події, які відбуваються в країні. І це не тільки питання його політичних поглядів, це питання християнського, православного церковного погляду на те, що відбувається довкола. Тому і Предстоятеля треба оцінювати іноді не в контексті політичному, а намагаючись зрозуміти, що він хотів з церковної точки зору сказати. Бо ми все ж таки маємо справу з людиною, яка обрала ще за радянських часів церковний шлях, фактично перебувала в певному радянському гетто.

– Якою є Ваша думка щодо доктрини «Русского мира», котра нині є популярною і в навколоцерковних колах?

– Стосовно цієї доктрини я свою позицію висловив ще на початку 2010-го і повторював її багато разів. Нам не варто відмовлятися від першородства. Тобто, у нас має бути власна концепція «Руського міра», бо Русь – вона Київська, і не варто від цього відмовлятися. Ми маємо збагнути власну традицію завдяки обговоренню цієї теми і побудувати Світ Русі, який був би одночасно світом сучасної України, бо ми є нащадками Київської Русі. І не варто віддавати комусь власну історію, власне світосприйняття. «Київ – це матір міст Руських», – говорить літопис. Якраз оцю київську модель, київську традицію, концепцію – ми маємо теж її розвивати. А щодо московського «Русского мира», то я не фахівець в цьому питанні і ніколи не належав до адептів цієї концепції, наслідки якої ми вже бачимо на тому ж Донбасі, де створювали «Русскую православную армию». Це не має жодного стосунку до православ’я чи християнства. І, на жаль, заяви про це ми можемо почути лише з України, бо щось я не чув, щоб хтось в Росії засудив сам факт існування такого збройного формування на Донбасі.

– З іншого боку концепція «Русского мира» сформувалася всередині РПЦ. Зокрема, Патріарх Кирил неодноразово говорив про те, що «Русский мир» – це якраз сукупність тих земель, що сформувалися навколо РПЦ. Якщо ця концепція матиме право на життя і поширюватиметься, то чи не буде так, що вона заперечить можливість існування не тільки «Руського міра», який походить від Київської Русі, а й Української православної церкви?

– Доки був живий Блаженніший Митрополит Володимир, з його вуст жодного разу не лунало словосполучення «Русский мир» або щось подібне. Він був носієм київської ідеї. І, до речі, навіть в певних наукових текстах це відображено. Тому, наскільки я знайомий зі згаданою концепцією, я бачу, що це певний ідеологічний, політичний конструкт, в якому релігія, на жаль, використовується не в притаманному їй сенсі, а в тому, щоб бути прикриттям, прапором або вивіскою для імперських чи інших політичних ідеологій. У підсумку концепція «Русского мира» може привести до того, що сталося, наприклад, в Сирії з Ісламською Державою.

За часів Блаженнішого Митрополита Володимира було офіційно, на рівні церкви засуджено так зване політичне православ’я – намагання використовувати християнську риторику і символіку для досягнення політичних цілей. Так само були зняті благословення з кількох організацій, які були носіями цієї ідеології. Як не дивно звучить, але це було 2007 року, одна з організацій називалася… «Народно-патріотичний союз Новоросії». Тобто, церква небезпеку всіх цих речей бачила заздалегідь. Що буде сьогодні, мені важко говорити.

– Згадані Вами рішення та заяви не були скасовані?

– Ні, ці рішення дійсні. Хоча нещодавно синод повернув до спілкування з церквою одного з тих, кого тоді УПЦ відлучила від спілкування. Можливо, людина дійсно щиро розкаялася, як про це говориться в рішенні Синоду. Тому це питання скоріше до сучасних керівників.

– Скажіть, якщо мирянин критикує ієрарха за його політичні погляди – це не значить, що він чинить зло?

– Ні, це питання розмови щодо політики, а не розмови щодо богослов’я. Немає обов’язкового благословенного церквою політичного руху. Більше того: якщо й говорити про певні політичні зобов’язання християнина, то можна знайти в Євангеліє слова, де Господь говорить «Блаженні миротворці». От церква має виступати в ролі миротворця, посередника. Яку функцію вона і виконувала під час Революції Гідності в Києві. На жаль, у сучасній ситуації в Україні вже внутрішня українська релігійна спільнота не може виконувати цю посередницьку функцію, бо вона не є авторитетом для всіх сторін конфлікту.

– От уже й церква виходить ангажованою. Тобто, є дві позиції, які розділяють Україну, і як в одної половини, так і в іншої є, якщо можна так сказати, «своя церква»…

– Це те, з чим намагався багато років боротися Блаженніший Митрополит Володимир, уникаючи ситуації, в якій церкву поставили б на служіння одній партії чи одній владі. І я думаю, що це ж завдання стоїть перед священноначаллям сьогодні. Адже оцей Середньовічний принцип «чия влада – того й віра» не має працювати в сучасному суспільстві. Ми все ж живемо в країні, яка поліконфесійна, полірелігійна, полікультурна, і ми маємо шукати ту модель спільного блага, де ми поважаємо віру і святині один одного. Де ми ведемо дискусію без застосування сили, без бійок за храми, без цієї середньовічної риторики стосовно одне одного.

Треба вчитися комунікувати не в давніх традиціях чи навіть ближчих радянських. Бо іноді те, що я нині називаю середньовіччям, притаманно й отій тоталітарній моделі, що існувала в Радянські часи. Партійно-комсомольська. У радянські часи в храмах стояли бабусі, які були народжені до революції і пам’ятали традиції. Хоча є питання і до тих традицій. А сьогодні ми маємо бабусь, які були комуністками й комсомолками. І вони тепер свою енергію і своє бачення – як вирішувати питання з інакомисленням – привносять і в церковну огорожу. До речі, ті ж питання іноді й до священнослужителів.

– Як Ви бачите релігійний чи конфесійний ідеал України в майбутньому? Чи можливе певне примирення чи створення помісної церкви найближчим часом або пізніше?

– Я відношу себе до дуже добре поінформованих оптимістів. Тому вважаю, що те, що маємо, і є найкраще, що може бути. Бо мріяти можна багато про що, а треба виходити з певних реалій. Мені здається, що варто рухатися до моделі, де єдність знаходиться не в єдиній інституції, не в механічному об’єднанні. Ми маємо знати той вимір єдності, який допоможе нам різним бути разом і разом розбудовувати нашу країну, разом шукати спільного блага для наших дітей, жити разом.

Розмови про єдину церкву – подібні до розмов про єдину партію. Господь заповідав єдність християн, але ця єдність має бути не для досягнення політичної мети. Якщо політика з цього питання буде виходити, тоді, можливо, буде інше підґрунтя для обговорення, де держава має бути модератором. Держава має модерувати оці стосунки таким чином, щоб ми всі відчували себе частиною єдиної спільноти і дійсно навчилися й шанувати один одного, й поважати один одного, й не битися один з одним ні з політичних, ні з релігійних мотивів. Це питання про виховання, про цінності… Утім цей процес – не швидкий. Тобто, навіть об’єднання всіх в одну структуру не означатиме, що будуть вирішені ті питання, які мають вирішитися на рівні цінностей і світогляду. Але особисто я за те, щоб була єдина церква.

– І наостанок маємо ще таке запитання: побутує думка, що петиції на сайті Київради щодо передачі Києво-Печерської Лаври Київському патріархату насправді могли бути провокацією задля загострення ситуації. Що скажете з цього приводу?

– Знаєте, я був дуже здивований, коли один з моїх друзів продемонстрував, що петицію на сайті Київради можна підписати будь-яким прізвищем, без виконання авторизації. Тому цінність цих петицій для мене дуже сумнівна. Нещодавно я доклав зусиль для написання тексту петиції, яка була опублікована на сайті Президента, і спробував її підписати. Мені ще добу потрібно було чекати доки мене перевірять. Тому я ставлю під сумнів те, що відбувається на сайтах, де будь-хто, посадивши за комп’ютер п’ять чоловік, може зробити будь-яку кількість підписів.

Стосовно петицій щодо передачі Лаври, напевно це було певне бажання перевірити реакцію суспільства… Я не брав в цьому участь взагалі.

 
Дивитись всі події