Головна » Події » Новини і коментарі » Ігор Пасько: "В Україні було замало національних філософів"

Ігор Пасько: "В Україні було замало національних філософів"

09.12.2016
2703

Ігор Пасько — вчений, філософ; відомий як один з найкращих українських фахівців у галузі громадянського суспільства та національної ідеї. Автор десятків наукових праць, серед яких декілька монографій. Протягом 45 років викладав у вузах Донецька — Донецькому національному університеті, Державному університеті інформатики і штучного інтелекту, Донецькому відділенні Центру гуманітарної освіти НАН України. Сьогодні Ігор Трохимович живе та працює в Києві, втім він не з чужих вуст знає Донбас і його жителів, серед яких пройшла більша частина його життя. Один з засновників Народного руху в Донецьку, кавалер ордену «За мужність».

- Шановний Ігорю Трохимовичу, які цінності, на Ваш погляд, можуть об’єднати сьогодні українське суспільство – як віруючих, так і невіруючих людей, жителів Заходу, Сходу, Півночі, Півдня? Що може дозволити всім жити разом?

- На жаль, в історії України, як мені здається, не легко знайти щось спільне для всієї України. Україну, як мінімум десятиліттями, роз’єднували. Всіх об’єднує, імовірно, те що Україна – це земля «трударів», земля людей, що вміють працювати, шанують працю, втім і тут, до речі, з підозрою схід дивиться на захід, а захід на схід, з приводу того, а хто ж краще працює?

Звісно, існують непорушні цінності: добробут, безпека, толерантність, закон і власність. Кожен українець повинен, якщо він вважає себе дійсно українцем, прийняти те, що Україна має право на незалежність, що в неї своя власна історія, певний шлях. Коли наша країна отримала незалежність, більшість жителів були близькі до прийняття цього, але в подальшому цей об’єднавчий імпульс розмивався. Сьогодні я б сказав, що його майже втрачено.

В цьому, звісно, є провина й держави, яка два десятиліття нехтувала необхідністю консолідуючої української ідеології. Навпаки, перемогли, так би мовити, відцентрові тенденції – регіональні історії абсолютизувалися й використовувалися для отримання політичного зиску. Наприклад, на Донбасі акцентувалися маркери комуністичного минулого, а також міфологічні сюжети – сармати, скіфи. Свої теми були і в інших регіонах. Проте зіткнення історичних сюжетів не конче необхідне. Зрозуміло, що постання різних історичних областей України відбувалося в різні періоди, і індустріальні регіони отримали своє обличчя в XIX-XX століттях. Але той же Стаханов не комуністичний герой, і як герой праці, хай і зі своїм ідеологічним тлом, нікому не завадить навіть на заході... Ні в кого, наскільки я розумію, імпульсів несприйняття нема. В співіснуванні окремих місцевих історичних наративів, які субординуються з загальною національною історією, можна побачити прообраз гармонійного об’єднання країни.

- Що таке Донбас? Чи можна було б уникнути трагічного сценарію розвитку подій? Що робити далі?

- Звісно, можна було б. У цьому відношенні винна саме влада українська й олігархи. Останні думали, що вони осідлають Донбас, народ тощо. Олігархічне мислення недолуге за визначенням, воно обмежене інтересами власної вигоди, але і влада не далеко від них пішла.

Я сказав би, навіть, що на українській владі лежить гріх участі в розгойдування ситуації в державі на користь окремих людей. І це дуже важкий гріх, дуже схожий на гріх літературного персонажу, який задля земних благ зрадив Христа. Зараз, говорячи про продажність влади, звикли мати на увазі Януковича. Але, на мою думку, саме він повноцінної влади не мав, він був тимчасовим робітником, який випадково потрапив у президенти. З перших днів незалежності, з референдуму, внаслідок якого Україна як держава виникла, треба було працювати над інтересами спільними, протистояти складнощам, які навалилися на український народ через зовнішні та внутрішні обставини. А центральна влада нічого не робила.

- Наразі Україна йде, або декларує що йде до Європи, в європейський цивілізаційний простір. У яких питаннях ми можемо йти на компроміс із тим, що від нас вимагають, а в яких маємо відстоювати свої, можливо, засадничі речі, цінності?

- Європа права, що висуває вимоги, але Європа сама не знає, які вимоги вона ставить і які необхідно виконувати. І Україні особливо лякатися не слід Європи, адже Україна потрібна Європі не менш, ніж Європа Україні. Втім це не значить, що треба відмовитися від власних інтересів та їх захисту. Я впевнений, що коли європейці вимагають від нас якоїсь конкретної ціни на газ, то це лише привід для вітчизняних ділків, виконавши цю вимогу, надурити й українців, і європейських чиновників. Тому такі вимоги навряд чи можливі. Інша справа певні принципи, цінності, в тому числі й у економічній площині, в розподілі допомоги та кредитів. Ці вимоги в ім’я нашого блага — без них Україну в Європі європейці не бачать. Проблема в іншому, в тому що за умови виконання цих умов ми не обов’язково опинимося, скажімо, в ЄС. Європейці зацікавлені в Україні, але мені здається, що вони самі не знають, як виконати своє побажання. Синдром глибокого незнання з одного і з іншого боку.

- Як Ви бачите конфесійний ідеал України майбутнього? Сьогодні ми є свідками загострення відносин між УПЦ та УПЦ КП, за активної участі ЗМІ. Які тактичні і стратегічні кроки можна зробити для того, щоб не було міжцерковного конфлікту? Чи можливо об’єднання українських церков в єдину Помісну церкву?

- Поки що, в найближчий час, я не бачу єдиної церкви. В цій царині взагалі дуже складно формулювати якісь побажання. От, наприклад, Україна світська дуже гарна. Поки ми обертаємося в світських рамках, ми можемо забути про те, що є Московський патріархат, Київський, греко-католики. У УГКЦ є важливі історичні заслуги перед Україною, але і у православних їх не відняти. Зрозуміло, що становище УПЦ (МП) і ставлення до цієї церкви дуже неоднозначне, втім що з того... Повторюся, на сьогодні навіть щодо віддаленого майбутнього я б не говорив про бачення єдиної помісної української церкви.

- Чи можна вважати східноукраїнський конфлікт окремим випадком загальносвітових кризових тенденцій, чи це щось нове?

- Тут є два аспекти. Звісно, це світова тенденція, про яку прийнято говорити мовою теорії зіткнення цивілізацій. Це найскладніша європейська проблема розколу по лінії Балкани — Східна Європа — Україна. Кінець XIX століття, все ХХ століття пішли на боротьбу за вплив на Балканах і далі, аж до української землі. Ці народи стікали кров’ю, як і ми зараз. Але якщо все повернути в русло геополітичного зіткнення Заходу з Росією, або США з Росією, то це все радше з царини штампів, ніж з області реальності. Ні Росія, ні Америка не зможуть «грати на фортепіано», не враховуючи постання народів. Постання українського народу, яке ще триває. І в зв’язку з цим, усе може бути. Можна загнати цей процес усередину, і він колись прорветься. Як це сталося на Донбасі. Чому саме там, на Донбасі? Бо це взагалі нічийна земля. Дике поле.

- Який фінал східноукраїнського конфлікта стане найбільш оптимальним для України? Для Європи? Для Росії?

- На найближчу перспективу, напевно, дати якісь повноваження Донбасу. Тим, хто там фактично контролює ситуацію. И поступово знаходити формулу, яка припинить будь-яку зовнішню для України диктатуру. Можливо, щось із цього вийде. А в довгостроковій перспективі все оголиться: або Донбас піде в Росію, або повернеться до України, але через каяття, посипавши голову попелом. Разом із тим, про це не можна говорити як про рецепт завтрашніх дій, інакше ми тільки ускладнимо ситуацію. Також треба добре обміркувати, які повноваження сьогодні давати. Не уявляю, як можливо надати право впливати на міжнародні угоди України. Щодо Росії, то про неї важко говорити. Вона занадто закусила вудила. Якщо спробувати поглянути на все, що відбувається, з холодною головою (це вельми складно зробити), то для Росії краще за все було б прийняти кордони за Ялтинськими і Тегеранськими угодами і на цьому поставити крапку. Надто багато було створено прецедентів придністровських, аджарських, абхазьких, кримських, із якими ні Європа, ні Америка не зможуть погодитися.

- Що можуть запропонувати інтелектуали суспільству задля нормалізації конфліктних ситуацій? Зокрема, в Україні?

- Вчитися, вчитися і вчитися… Інтелектуали мають нарешті відійти від рівня «політекспертів»-брехунів, які на українському телебаченні жують свою експертну жуйку, але яким, по суті, нема чого сказати. Я не приймаю філософему, що інтелектуали мають бути в авангарді чи над сутичкою. Інтелектуали повинні писати книжки й зайнятись аналізом, якщо можуть. У цій ситуації тільки й може з’явитися нагода співпраці інтеліґенції та держави, яке зі свого боку має фінансувати культуру не за залишковою ознакою, а на середньоєвропейському рівні. Почати вкладати гроші в філософію національної ідеології. Тобто дати можливість інтеліґенції висловитися та ці думки донести до мас. Поети, завдяки яким постала українська нація, у нас були. За поетами приходять філософи, і от національних філософів у нас було замало. Інакше все залишається говорильнею.

- Які перспективи громадянського суспільства в Україні? Чи може волонтерський рух вважатись інститутом громадянського суспільства?

- Мені складно говорити. Я не був на передовій, не бачив волонтерів. Але порадив би прочитати «Матінка Кураж» Бертольда Брехта. Там маркітантка, волонтерка, споряджає армію в середні віки. І що з того? Та нічого, крім трагедії. Волонтерство — це лицар середньовічного суспільства. Звісно, роль волонтерського руху в останні роки важко переоцінити, проте воно стало руслом, у яке збиралися народні гіркота, біль, бажання щось змінити на краще. Чималу роль у цьому бажанні зіграли чиновники, байдужі до всього, крім власної користі, і незграбність державної машини. Негативним наслідком стала ще більша деградація офіційних інституцій, зловживання й розчарування в лавах самих волонтерів.

Громадянське суспільство вимагає усвідомлення, небайдужості, але ще й розвинутої держави. Наш волонтерський рух може перетворитись не на громадянське суспільство, а на донкіхотство.

- Ви бачите шляхи імплементації Мінських угод? Яким чином можлива, і чи можлива взагалі реінтеграція Донбасу в Україну?

Щодо Мінських угод — у мене складається враження, що це угода трьох сторін щодо четвертої. Ці три сильних сторони хочуть вирішити свої проблеми коштом четвертої — слабкої. Ситуація дуже нагадує меморандум про відмову України від ядерного статусу з усіма його гарантіями. Ядерної зброї у нас нема, і безпеки, як виявилося, також. Що може вийти з домовленостей, коли ніхто не збирається домовлятися, а тільки хоче вирішити свої власні проблеми за рахунок України. Якщо Донбас повернеться в Україну — не знаю, через 5 років, 10 чи 50, це матиме місце не завдяки Мінським угодам.

- Чи існують універсальні етичні цінності, які не пов’язані з партикулярними релігійними й культурними системами? Що це за цінності, як можна їх обґрунтувати?

- Такі цінності, безумовно, існують. Але я взагалі не знаю, як універсальні цінності обґрунтовуються. Вони радше нагадують аксіоми, що приймаються без доказів: любов до батьків, любов до Батьківщини, любов до своєї землі. Оце і є універсальні цінності. А любов до уряду та грошей — це вже дещо геть інше.

- Що чекає на світ-систему в майбутньому? А на Україну?

- Я не є великим прихильником Валерстайна. Світ розвиватиметься за своїми іманентними законами. Втім, розвиватися чи деградувати — це різні сторони однієї медалі. Завершився той період XVIII – XIX-го століть, коли всі були оптимістами та вважали, що ми розвиваємось. А тепер невідомо. До того ж, я знаю Росію краще за багатьох інших — я закінчив Пітерський університет, захищав у Москві дисертацію, чимало їздив по СРСР — від Соловків і Валааму до Сибіру. І я надто добре розумію, наскільки це мало. Зокрема, сказати як будуть розвиватись події, я не можу. А от як хотілося б, щоб вони розвивалися: хотілося б, щоб Росія, особливо, європейська частина Росії, якось засвоїла загальноєвропейські цінності та в зв’язку з цим переоцінила своє відношення до України як колишньої колонії.

- Наскільки цінності громадян України залежать від радянської спадщини? Які перспективи й ризики в політики декомунізації?

Декомунізація не має бути бездумною чи тим більш безглуздою: скидати все. В цьому питанні достатньо простого, толерантного осмислення, кому, наприклад, можуть стояти пам’ятники. От тут недалеко Шолом Алейхем стоїть. Він має право стояти. А Щорс? Хто з тих, хто аргументує за чи проти, знає щось про Щорса? Проблема аргументації в історичних питаннях взагалі існує окремо від історичних питань і проблеми політичної кон’юнктури. Але не можна забувати про те, що комуністичні символи — своєрідні маркери, які ведуть нас далі від Європи.

- Ліна Костенко писала, що в нас немає лідера нації чи навіть людини, яка може претендувати на такий статус. Чому за 25 років така людина так і не з’явилася? Як це виправити й на кого/що спиратися?

- Як любили казати за радянських часів, комплексно треба підходити. По-перше, лідери нації у вигляді поетів сьогодні не зможуть переломити ситуацію. Ні старше покоління, Павличко, Костенко, ні молодше — Забужко та ін.

Але нам як повітря потрібна їх освіченість — для сотень, тисяч лідерів, без яких народ не зможе відчути свою культуру, усвідомити її. На жаль, сьогоднішній час характеризується прагненням до чогось протилежного. І це не може не викликати відчуття небезпеки.

 
Дивитись всі події