Вони живуть так, ніби і їхнім дітям теж тут жити! Дивні якісь. Але ця думка постійно не дає спокою, коли знаходишся в Європі, а особливо – в Італії. Кожна деталь інтер'єру і екстер'єру немов ілюструє цю тезу. Так, наприклад, дивне для нашого ока поєднання, представлене на фото нижче. Його походження – Верона, відразу по діагоналі від церкви Сан-Фермо в бік річки Адідже. Варто відзначити, що з точки зору озвученої проблематики, церква ця сама по собі представляє великий інтерес. Справа в тому, що це собор в двох рівнях, але не як звично – з нижнім і верхнім храмом одного часу побудови. В цьому випадку над романським (1065 р.), не зруйнованим під час будівництва нового, надбудований другий – готичного періоду (1313 г.).
Однак повернемося до фото, адже, врешті-решт, неруйнування церкви справа цілком нормальна і може бути легко пояснена і культовим її призначенням. Що не так просто зробити у випадку з аркою (судячи з усього римського періоду) і звичайним житловим будинком, напевно століття ХVIII. Тобто ця арка простояла тисячі дві років і не була знесена навіть під час будівельних робіт, хоча, очевидно, вона заважала їх проведенню (а, судячи з усього, цей будинок далеко не перший на цьому місці за останніх 2000 років). І сьогодні це поєднання виглядає як певний маркер ощадливості, як маніфест раціональності, як заклик до відповідальності. Таких прикладів без проблем можна знайти масу чи не на кожному кроці, в кожній деталі: позаяк це просто матеріалізація мислення, уречевлення одних і тих же ментальних архетипів. Їх можна бачити в мармурі, яким викладені тротуари і завдяки чому вони навіть через сто років виглядають як нові. Або в Arena di Verona, з якої не зробили купу каміння, а як і раніше, і через дві тисячі років, продовжують її використовувати за призначенням і т.д. Скрізь читається одне й теж: нашим дітям тут теж жити!
На відміну від цієї нудьги, так би мовити, зовсім інша справа у нас на Батьківщині. У нас якщо кожне покоління не заперечує попереднє, так ніби й говорити нема про що. Тільки так, навіть не по-тургенєвськи, нігілістично, а по-справжньому, по-діалектичному, щоб антитеза якщо вже заперечувала тезу, то так, щоб по-справжньому, безкомпромісно, щоб і сліду від тези не залишилося. У нас якщо не зруйнуємо пам'ятники батьків, якщо не попереназиваємо міста та села, а то й постріляємо один в одного хоча б раз в покоління, так ніби й жили даремно, ніби й похвалитися нічим, немов і не відзначилися ніяк на землі на цій. А потім дивуємося власному безладу, злидням, убогості. І всім так подобається цитувати слова професора Преображенського про порядок, тільки завжди адресуючи їх комусь іншому, а не собі.
Ось і виходить, що де не їдеш по тій же Італії, все щось будують: дороги, розв'язки, мости. А ми в цей час продовжуємо бомбити власні міста, пишаємося, що аеропорт таки вдалося зруйнувати, електроопори таки підірвали. Ну майже перемогу можна святкувати!
Тільки питання залишається: нашим дітям жити не тут?
Читайте також: