Дискурсивний рівень є граничним рівнем розуміння і мислення – тобто того, з чим ми в першу чергу асоціюємо природу людини. Це стає очевидним, якщо взяти до уваги, що ми ніколи не маємо справи з речами зовнішнього світу безпосередньо. Ті комплекси відчуттів, які ми ідентифікуємо як їхні предмети, стають такими завдяки наявності смислів. Самі ж смисли – це канонізовані конкретною культурною спільнотою способи залучення осмислюваного фрагмента соціальної реальності в суспільну практику. Власне, ці способи як форми життя визначають конфігурацію суспільного буття і вигляд реальності, в якому світ являється людині. Жодної «остаточної» верифікації «адекватності» смислів бути не може: сучасне поняття «собака», що передбачає логічний зміст, пов'язаний із зоологією і наукою загалом, може вважатися кращим порівняно з поняттям релігійно-міфологічним (на кшталт «Анубіса») чи тотемічним (собака-предок) лише з точки зору практичної релевантності. Проте практика тут виступає не критерієм істинності, а репрезентантом способу суспільного життя – системи: 1) магістральних способів взаємодії зі світом, 2) організації соціального простору навколо цих стратегічних практик, 3) їхнього інструментарію, 4) спільнот акторів, що формуються, і 5) соціальних ідентичностей. Входячи як «нові гравці» в «старі ігри», ми засвоюємо вироблені раніше смисли, зокрема й аксіоматичні, які дозволяють нам розуміти інших учасників і весь процес діяльності. У підсумку, засвоївши певні неперевірювані соціальні установки («предком нашого клану була собака», «боги упорядкували світ», «природа матеріальна»), далі – накопичені попередніми поколіннями знання (той самий універсум культурних смислів), а також соціальну ідентичність і практичні навички, ми перетворюємося на ретранслятори дискурсів, які нас виростили. З цієї точки зору дискурсивна реальність – не просто сфера ідеології, а радше сфера боротьби за гайдеггерівську долю буття. Зокрема, буття конкретних спільнот.
Попри тривалі й значні зусилля, тенденції, що руйнують українське суспільство (а можливо, і українську незалежність) – зростання корупції, депопуляція, аномія – лише посилюються. Це, принаймні частково, може бути пов’язано з проблемою дискурсивної суб'єктності: опонуючи різним інтерпретаціям сьогоднішніх подій, вступаючи в протистояння з російським ідеологічним дискурсом, українці часто солідаризуються із західними варіантами дискурсу про Україну. В силу сучасних політичних та інструментальних реалій вони стають домінуючими, зокрема з точки зору національного саморозуміння, національної суб'єктності. При цьому будь-який зовнішній дискурс, яким би хорошим він не був, – це дискурс, породжений і спрямований на розвиток спільноти, що його сформувала, який завжди розглядатиме іншу спільноту не як мету, а як засіб. Ідеологи та політтехнологи, що прямо або опосередковано беруть участь у гранці українського саморозуміння, повинні відповісти, в першу чергу самим собі, що є їхньою метою: поляризований соціальний простір, що передбачувано реагує на впливи в потрібному напрямку, чи повноцінний актор, здатний на самостійне мислення і дію.
Читайте також:
Після падіння режиму Асада до Сирії повернулися два мільйони біженців
Ірано-ізраїльський конфлікт очима експертів Атлантичної ради