Головна » Блоги » «Деокупація» або «Peacebuilding»?

«Деокупація» або «Peacebuilding»?

05.09.2016
11548

Як термінологічна некоректність викликала розчарування стратегією українського уряду.

Не треба бути великим експертом для того, щоб зробити висновок про суспільне незадоволення стосовно тієї соціально-політичної ситуації, яка сталася навколо Донбасу. Навіть якщо відкинути звичний для Інтернет-спілкування стиль образ і біснування та спробувати раціонально оцінити дії, а точніше бездіяльність української влади, то без критичних зауважень важко обійтися. Безпрецедентна для історії новітньої України соціально-економічна криза, викликана анексією Криму та окупацією частини території двох індустріально розвинутих областей на Сході, вимагає негайної реакції уряду, який поводиться так, начебто нічого не відбувається.

Попри гучну заяву від 14 січня 2016 року Президента України П.О. Порошенка про те, що відновлення українського суверенітету над окупованою частиною Донецької та Луганської областей є пріоритетом державної політики і що це повернення відбудеться вже цього року, навіть через сім місяців невідомо, як саме це буде: яким чином – військовим, дипломатичним, шляхом компромісу або капітуляції Україна має намір повертати свої землі?

«Цільової допомоги, – зазначає Валерій Кравченко, експерт Центру міжнародної безпеки, – потребують і вимушені переселенці, яких влада вперто намагається не помічати, досі не запропонувавши ніякої стратегії стосовно 1 700 000 осіб».

Ось чому величезний резонанс у зголоднілих на новини наприкінці літа ЗМІ отримало повідомлення заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Г.Б. Туки щодо презентації на засіданні Кабміну плану деокупації територій Донецької і Луганської областей. Відповідаючи в ефірі передачі «Свобода слова» на телеканалі ICTV на запитання: «Коли можна буде побачити стратегію з «деокупації або деінтеграції» окупованих територій Донбасу?», він анонсував обговорення цієї стратегії 31 серпня 2016 року. За його словами, презентація стратегії відбудеться в закритому режимі, а документи, що входять до неї, залишаться таємними, лише «дорожня карта» буде оприлюднена після затвердження програми Кабміном.

Ця новина викликала неабиякий ажіотаж. Не варто нагадувати, що більшість вимушених переселенців мріє про повернення до своїх «деокупованих» домівок. Деякі з них, не дочекавшись реальної підтримки від держави, вже повернулися на непідконтрольні території і тепер чекають, поки відновиться українська влада. Саме з реалізацією цієї або будь-якої іншої стратегії («та робить вже хоч щось!») вони пов’язували власні надії на нормальне життя.

Інтриги додав Тарас Стецьків, який написав у ФБ: «Замміністра Тука заявив, що найближчим часом Кабміну буде представлена стратегія деокупації України. Якщо ключовими елементами цієї «стратегії» є відновлення соціально-економічних зв’язків з окупованим Донбасом і продовження дії Закону про вільну економічну зону Крим – то це не стратегія, а шизофренія. Торгувати з ворогом і колаборантами, які контролюють ці території, думаючи в такий спосіб повернути симпатії місцевого населення – це або дурість, або підігрування тим баригам в українській владі, які хочуть нажитися на торгівлі під час війни. Тільки повне припинення економічних зв’язків з територіями, що окуповані, є справжньою стратегією для України».

Отже, питання про державну стратегію деокупації Донбасу опинилося в центрі уваги як тих громадян, що вимушені були залишити в Донецьку чи Луганську бізнес, роботу, нерухомість, переїхавши на підконтрольні території, так і тих, хто самовіддано готовий пожертвувати заради патріотичних переконань майном перших.

І таке обговорення дійсно відбулося. Ба більше: державна цільова програма «Відновлення та розбудови миру у східних регіонах України» була затверджена. Вона передбачає розгорнутий план дій за такими напрямами, як відновлення інфраструктури, надання соціальних послуг, ліквідацію шкоди від бойових дій навколишньому середовищу, суспільна безпека. «Перший компонент, який уряд повинен взяти до уваги, – прокоментував програму профільний міністр В.О. Черниш, який і робив доповідь, – це інфраструктура і соціальні послуги, це означає, що реконструкція і відновлення критично важливих пошкоджених об’єктів, відновлення пріоритетних послуг, ліквідації шкоди навколишньому середовищу. Ці проекти зараз реалізуються за рахунок міжнародних донорів. Багато відомств окремо використовують інструмент міжнародної допомоги і зараз кошти витрачаються в серйозних обсягах. Тому прийняття програми дозволить скоординувати зусилля з усіх джерел, якщо ми говоримо про фінанси... Компонент другий – економічні відновлення, третій компонент – соціальна стійкість, розвиток миру, громадської безпеки». Узагальнюючі всі напрями, можна сказати, що програма передбачає реконструкцію і відновлення критично важливих об’єктів інфраструктури, соціальні послуги і короткотривалу соціальну допомогу на звільнених територіях.

Здавалося, є привід привітати всіх з черговою перемогою.

Але чому ж тоді залишився гіркий присмак розчарування?

У даному випадку злий жарт зіграло некоректне використання понять. Суспільство очікувало від чиновників стратегії деокупації, і, до речі, вони не особливо заперечували проти такої назви, а деякі з них прямо застосовували це слово, але насправді йшлося не про деокупацію, а про відбудову нормального життя на підконтрольних Україні територіях.

Термін «деокупація» використовується в широкому та вузькому сенсі слова. Він, до речі, часто вживається в політичному лексиконі в сучасній Грузії стосовно Абхазії і Південної Осетії. В нашому конкретному контексті «деокупація» в широкому значенні – це повернення Україні анексованого Криму і окупованих районів Донецької і Луганської областей.

Поширенню в Україні терміну «деокупація» сприяла професор О.В. Стяжкіна, лідер громадянського руху «Деокупація. Повернення. Освіта». На мій погляд, вона однією з перших торкнулася цієї проблеми і ближче за інших підійшла до її системного осмислення. Україна не повинна повторити ситуації «ісходу» з Криму і Донбасу, коли держава і суспільство виявилися абсолютно не готовими до відторгнення частини своїх територій. Проговорити, продискутувати, змоделювати ситуацію повернення України на Донбас – ось одне із завдань, що переслідується згаданим рухом. Тому тут підіймаються такі питання, як соціально-психологічні механізми примирення, включаючи аспекти покарання і прощення, а також формування платформи, «яка надасть енергію спільної справи». Цей громадянський рух, зрозуміло, не може самотужки «деокупувати» Донбас, але він сприяє виробленню суспільного консенсусу в Україні після його повернення.

Лише після цього, на думку В. Кравченка, є сенс говорити про реінтеграцію, тобто про «комплекс політичних, соціально-економічних заходів з відновлення мирного життя на знов приєднаних територіях. Невід’ємним питанням тут є політика національного примирення як ключовий інструмент реінтеграції. Населення окупованих територій потребує на інтенсивну психологічну терапію, однак не за рахунок нав’язування нових ідолів і звинувачень у колабораціонізмі, що остаточно віддалить момент примирення, але за рахунок зваженої інформаційної політики, заснованої на консенсусі, цілісне бачення стратегічного розвитку держави, яке необхідно знайти в загальнонаціональному діалозі».

Нічого подібного в прийнятій урядом програмі не передбачається. Текст її поки що не оприлюднено, але зрозуміло, що йдеться не про прихід української влади в ОРДЛО, а про відбудову вже звільнених раніше територій. Замість слова «деокупація» в назві програми фігурує словосполучення «розбудова миру» – калька з англійського Peacebuilding. Як пояснює Г.Б. Тука на своїй сторінці в ФБ, «термін «розбудова миру» – не вигадка урядовців чи депутатів. Peacebuilding – міжнародний термін, який (грубо) означає повернення мирного життя на постконфліктних територіях або на територіях, які знаходяться в зоні ризику виникнення конфліктів... Також хочу зазначити, що ця концепція (точніше – сам процес відновлення та розбудови миру) є складовою ЧАСТИНОЮ важливого процесу деокупації тимчасово неконтрольованих територій».

На мою думку, Георгій Тука вигідно відрізняється від нашого політичного бомонду, він явно робить більше, ніж обіцяє, але з програмою «деокупації» виникли непорозуміння. Можна погодитись з журналістом depo.ua, який пише, що «у всій цій фантасмагоричною історії маємо справу з підміною понять... Коли у Туки запитали, коли можна буде побачити стратегію деокупації Донбасу, він повинен був відповісти: «Поки такої стратегії в написаному вигляді немає». Або щось на зразок цього, а не видавати за стратегію деокупації зовсім інший документ, який має до деокупації дуже віддалене відношення. Не було б тоді ніякого ажіотажу або якихось особливих очікувань. Чому пан Тука видав одне за інше, а потім, хоч і мав достатньо часу, чітко не пояснив, про що, власне, йдеться – питання відкрите. Може він просто не розумів різниці між «розбудовою миру» і «деокупацією», або щось не дочув в питанні журналіста, або навіть свідомо підігрів інтерес до свого міністерства і власної персони. Про це ми навряд чи дізнаємося».

З моєї точки зору, стосовно згаданої стратегії сталося те, що вже неодноразово відбувалося з нами останніми роками. Ми приписуємо наші очікування подібним, але не тотожнім феноменам (програмам, деклараціям, намірам політиків тощо), викривлюємо їх сутність, переконуючи самих себе у власній правоті, а потім, коли оману більше не можна ховати, волаємо «зрада». Щось підказує, що випадок із стратегією деокупації – не останній випадок прояву цієї поширеної в Україні хвороби.

Читайте також:

Ціна незалежності

«Война до победного конца»: чи підходить Україні досвід Хорватії?

 
Дивитись всі блоги