Головна » Блоги » Бути столицею у 2018 році – берегти культурну спадщину

Бути столицею у 2018 році – берегти культурну спадщину

19.01.2018
314

Окрім загальновизнаних 194 столиць світу – міст, які є столицями держав, щороку цей перелік урізноманітнюють культурними, музичними, літературними, технологічними, модними, інстаграмними і т.і. «світовими та європейськими столицями». Можливостей стати проривом 2018 року – безліч, хоча деякі позиції вже відомі наперед, наприклад: з 1 січня і до кінця цього року Леуварден (Нідерланди) і Валлетта (Мальта) стають культурними столицями Європи; Олімпійська столиця – Пхьончхан у Південній Кореї, музична – Лісабон в Португалії, де пройде 63-ій пісенний конкурс Євробачення. Як місто протистоїть «не місту», так і столиця зазвичай протиставляється всім іншим містам. Як і столиця Платонової Атлантиди, таке місто мало б бути в серці держави – надійно захищене від будь-яких зазіхань та загроз під мудрим управлінням.

Але це було раніше – у «темні часи до/модерну» та до винайдення П’єром Бурдьє таких сил, як «символічна влада», «символічний та культурний капітал». Тепер же плинний світ, Інтернет та цілодобова доставка піци розмивають чіткі межі/параметри та вимоги «столичності». "Наприклад, вже не можна просто взяти й потихеньку (ну, звісно, якщо йдеться не про Київ), внести зміни до містобудівних норм та генерального плану, керуючись ідеологічною доцільністю чи релігійними міркуваннями у світській країні, щоб це не викликало гострої критики та спротиву. Наприкінці 2017 року так вчинила муніципальна рада у Стамбулі, визначивши нові норми для будівництва житлових споруд: заборонивши будівництво відкритих басейнів; обмеживши до 15% «з моральних міркувань» кількість однокімнатних квартир/студій; та зобов’язавши при будівництві великомасштабних житлових комплексів будувати до них окремі мечеті …  і тут же ці зміни отримали збурені коментарі від громадськості: «не будівні, а шаріатські норми», «Що, якщо менше ніж у 15 % квартир будуть займатися проституцією – це "халяль", а якщо відсотком більше – це «харам»?» І дивно, чомусь із «релігійною складовою» у змінах міського простору це спрацьовує, а з ідеологічною – не завжди, хоча спроби «корегувати процеси суспільної пам’яті/забуття» загалом мають викликати свідому суспільну рефлексію, хоча частіше – несвідомі механізми самозбереження. Такий приклад, до речі, вийшов у видання ВВС у публікації «Чому в Харкові не прижилася столиця України»... Автор упевнений, що Харкову катастрофічно бракувало символічного й культурного капіталу, культурну еліту переселяли туди майже примусово, а коли Київ повернув свій статус, то хоч і «пережив епоху дивоглядних перейменувань і реконструкцій.Але його мешканці вперто дотримувалися старих назв своїх вулиць, по змозі берегли реліквії й святині.

Діючі столиці повсякчас мають змагатися та підтверджувати свій статус … І тут тобі ніяких нерозчищених засніжених доріг, падаючих на людей дахів, неосвітлених вулиць, зів’ялих клумб та відсутніх смітників. Саме соціальна адаптованість міського простору до запитів різних груп городян робить місто комфортним для життя, а рівень задоволеності містом високим в опитуваннях та рейтингах. Але це ще не все, бо ще існує тісний, щоб не сказати генетичний, зв’язок між культурним спадком та містом. Культурний спадок робить із місця, одного з багатьох інших численних місць, окреслених адміністративними кордонами, вписаних у географічний ландшафт та світову економіку, місць де щільно проживають люди – певне конкретне місто: Київ, Лондон, Донецьк, Берлін… За самими назвами яких ми вже уявляємо їх місце у просторі та часі. Це вже не порожні значення, а цілком сталі асоціації із Майданом та Софією, з Біг Беном та Брекситом, із Донбас Ареною та АТО, із Брандебурзькими воротами і поваленням Берлінської стіни.

2018 рік Європейський союз назвав роком культурної спадщини в Європі. Прес-служба поширює таке звернення з цього приводу: «культурна спадщина є центральним елементом нашої ідентичності. Об'єкти культурної спадщини не повинні бути забуті, занедбані або зруйновані. Гасло цього року – наша спадщина – де минуле зустрічається з майбутнім». Завдяки безвізу, українці можуть наочно побачити стратегії роботи з культурним спадком та пам’яттю в дії. І, напевно, за відомим напутнім словом українського Гаранта хоч хтось з них все ж таки «випив фантастичну каву у Братиславі чи полетів лоукостом до Варшави, чи відвідав Віденську оперу». І відбуваючи ці туристичні повинності, дуже хочеться вірити, українці сприймають свідомо та несвідомо – як європейці ставляться до своїх міст. І дуже хотілося б щоб це ставлення ми привозили додому, до кожного українського міста.

Читайте також:

Наследники. Почему европейские города стремятся сохранить свою культуру?

Город как субъект международной политики

 
Дивитись всі блоги