Минуло вже три роки, за цей час ми дізналися багато чого. Перше, що спадає на думку – це відсутність системи безпеки в державі, напевно так було завжди, але саме в той момент стало очевидним. Виявилося, що 30 осіб можуть абсолютно безперешкодно захопити ключові адмінбудівлі в 115-тисячному місті (такому як Ужгород чи Бердянськ). Просто взяти й захопити, без опору.
Остаточно з’ясувалося, що нескінченні міліціонери, військові, прокурори, співробітники СБУ, різні виконкоми – всі ті, на кого покладено функції держави, в конкретній ситуації виявилися абсолютно безпорадними й непотрібними. Так, цілком можливо, такий випадок може статися тільки раз у житті, а може й не відбутися взагалі, можливо це наш "чорний лебідь", але так чи інакше він стався, і ми не впоралися.
Ми були абсолютно не готові не тільки до того, що сталося 12 квітня в Слов'янську, ні до всіх наступних подій. Наприклад, до бойових дій в умовах міста, до реактивної артилерії, штурмової авіації, до цього просто не може бути готовий рядовий городянин в мирній, нейтральній країні.
Виявилося також, що війна в нашій країні існує тільки для місцевих жителів, солдат, естрадних артистів і церкви. Від усіх них держава вимагає приблизно одного: політичних заяв і навіть офіційних визнань, тих самих, які не в змозі зробити сама. Тим самим, як ми вже не раз говорили, сформувалося два світи: один для людей – все по закону, АТО, торгівля з непідконтрольними територіями і сусідньою країною, ніякої відповідальності. А з іншого, для всіх інших – війна до переможного кінця, всі терористи, ніяких соцвиплат і вільного пересування.
Стало зрозуміло, що «мирний план» і «АТО за кілька годин» не більше, ніж побажання. «Мирний план» – взагалі окрема тема, він став основою Мінських угод і напевно мало хто знає, що повністю вони називаються: «Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенко та ініціатив Президента Росії В. Путіна». Адже всі пам'ятають, як довго нам роз'яснювали, що ці угоди не варті навіть паперу, на якому вони написані і підписані людиною без повноважень? Щоправда, з часом сам Гарант визнав, що це зовсім не так і сила Мінських угод велика.
Сталося так, що ми постійно прагнемо переписувати історію, напевно так було завжди, але в цей раз стало особливо помітно. Ми регулярно переписуємо і свою Конституцію, і, отже, у нас немає фундаменту. Немає тих базових смислів і цінностей, які ми можемо взяти за основу, усвідомлюючи які можемо сказати «Ми». Яка цінність того, що можна змінити в будь-яку хвилину? Чому великі народи і держави не відмовляються від своєї історії? Якою жахливою вона не була, це те, що сформувало їх такими, якими вони є зараз, у всій їх багатогранності. Своє минуле можна засуджувати, можна каятися за скоєне. Але, відмовляючись від себе сьогодні, що залишаємо на завтра?
Потім відбулася «блокада». Важлива подія для України і наших партнерів у плані розуміння ситуації, яка відбувається в країні. На подив багатьох людей з'ясувалося, що в ОРДЛО існують підконтрольні підприємства, там виплачується зарплата в гривні на банківські карти, без донецького вугілля Україна просто не може існувати, так і в цілому виявилося, що в плані економіки країна єдина як ніколи і по суті нічого не змінилося: в ОРДЛО українські податки платяться, військовий збір на армію йде, сировина постачається, роботи ведуться, зарплати виплачуються.
І адже це все тільки мала частка події, я абсолютно не хочу торкатися окремі особистості і їх не найкращі вчинки / дії, хоча таких вистачає, мене хвилює процес в цілому, адже конкретні дії когось одного - це всього лише симптоми загального нездужання. Я щиро сподіваюся, що за цей час ми позбулися ілюзій, кожен від своїх.
Сьогодні нам необхідно, насправді, не так багато:
- відкрито проговорити про те, що відбувається в країні, які зобов'язання і перед ким ми на себе узяли, без ухилення і зайвої риторики, чесно, конкретно і по-діловому. І все-таки почати їх виконувати;
- нарешті почати обіцяний ще кандидатом в президенти «загальнонаціональний діалог», все-таки прийняти свою історію і припинити спроби «розтягнути» одну, цілком конкретну регіональну ідентичність на всю країну;
- трохи подорослішати, не має значення, скільки років нам усім було до цього. Почати трохи критичніше ставитися до всього, що нам намагаються розповісти, адже стільки раз все виявлялося правдою, але з точністю до навпаки.
Читайте також: