Унікальний досвід замирення після падіння режиму апартеїду напрацьований у Південно-Африканській республіці.
Конфліктогенна ситуація тут відрізнялась – в силу її расового характеру – особливим напруженням. Стосунки між корінним (чорним) і пришлим (білим) населенням країни завжди були непростими. Достатньо згадати 16 грудня 1838 року, коли зулуси на чолі з Дінгааном напали на бурських переселенців, але були розгромлені. Загинуло близько трьох тисяч зулусів, і до 1994 року цей день вважався головним святом білих ПАР. З іншого боку, прихильниками расової рівності 16 грудня тлумачиться як День примирення.
Політика расової сегрегації (апартеїд), яку з 1948 року офіційно проводили уряди Південної Африки, передбачала розрізнене існування білої та кольорових громад. Посилювалися репресії проти чорних та їхньої політичної організації – Африканського національного конгресу (АНК). Після розстрілу темношкірих демонстрантів у Шарпевілі 21 березня 1960 року, коли загинуло 69 осіб, АНК вирішив перейти до насильницьких методів боротьби. У червні 1976-го в передмісті Йоханесбургу Соуто вибухнуло повстання, яке підхопили й інші міста. «Гарячий» період конфлікту тривав майже рік, після чого насилля перейшло у латентну фазу.
Уряд Пітера Боти намагався провадити реформи, спрямовані на певні полегшення режиму апартеїду, але в березні 1985 року поліція знову розстріляла демонстрацію, що викликало новий цикл конфлікту, зокрема страйки, повстання, масові арешти. 1989-го президентом ПАР став Фредерик де Клерк, який під впливом тиску з боку світової спільноти дозволив АНК легально брати участь у політичному житті країни. Попри це на початку 1990-х країна балансувала на межі громадянської війни.
«Один фермер – одна куля! – проголосив на мітингу в березні 1993 р. голова Панафриканського конгресу (ПАК) Кларенс Маквету, – Ми збираємося вбивати всіх білих – і старих, і дітей. Це буде рік терору!». У відповідь білі створювали загони самооборони, але терор набирав обертів. Зокрема, терористичний акт 25 червня 1993 р. в церкві Св. Якова в Кейптауні зібрав життя двох українських рибалок з траулера «Апогей», троє були поранені. Напруга спадає лише після виборів 1994 року, коли до влади приходить АНК, а президентом ПАР стає темношкірий Нельсон Мандела.
Така, в двох словах, передісторія нашого сюжету. Проте перейти до справжнього миру на півдні Африканського континенту виявилося не так просто. Уряд національної єдності, сформований Н. Манделою, вимушений був застосовувати заходи, спрямовані на зниження градусу протистояння в соціумі.
Їх було багато, цих заходів: входження до складу нового уряду представників старої влади, законодавче і політичне викорінення наслідків апартеїду, широкі освітньо-виховні програми для молоді, культивування «філософії прощення» та суспільного консенсусу тощо.
Але найвідомішим кроком на шляху замирення стало заснування Комісії правди та примирення (Truth and Reconciliation Commission), яка протягом 1994-2003 років розглядала свідчення про злочини апартеїду. Комісія складалась з трьох комітетів. Перший з них розглядав тяжкі випадки порушення прав людини, другий відповідав за амністію визнаних винними, третій допомагав жертвам апартеїду відшкодувати втрати.
Робота Комісії під головуванням архієпископа Десмонда Туту була максимально прозорою і публічною. Засідання призначали у різних містах ПАР – там, де можна було зібрати велику кількість зацікавлених. Лише за два роки своєї роботи Комісія зібрала 21 000 заяв. Навіть з урахуванням того, що далеко не всі жертви погодилися публічно виступити проти своїх катів, понад дві тисячі свідків вживу обвинувачували злочинців вже на першому етапі функціонування Комісії.
Загальною практикою в її роботі стали не лише юридичні, але й моральні мотиви покарання. Достатньо сказати, що комітет з амністії задовольнив 849 прохань з 7 112 поданих заяв про позбавлення від покарання. Якщо злочин не був занадто тяжким і кривавим, якщо особа, що звинувачувалась у його скоєнні цілком визнала свою провину, відверто розповідала про власні дії та співробітничала з судовим слідством, то нерідко їй вдавалося уникнути в’язниці. Але при цьому широкому загалу були доступні всі відомості про дії звинуваченого, якому залишалося все життя існувати з символічною печаткою провини. Як зауважив відомий американський правозахисник Ар’є Нейера, «виявити винних і показати, що вони робили, – значить публічно затаврувати їх, що само по собі є покаранням, а виявити жертв і згадати, як їх катували і вбивали, є спосіб визнання їхньої честі та гідності».
Моральний осуд виявився достатнім покаранням в очах своєрідної, малозрозумілої для європейців світоглядної культури африканців. Тут взагалі не обійтися без врахування релігійно-філософського фону, що панував у ПАР та зробив, власно кажучи, можливим процес замирення. Не випадково досвід роботи Комісії, як це продемонстрував у своїй статті вчений Б.Д. Звєрєв, став приводом для перегляду пануючих філософських уявлень про істину.
Питання про те, наскільки південноафриканська Комісія правди та примирення може стати прототипом аналогічної інституції в сучасній Україні, сьогодні жваво дискутується у соціальних мережах. Одні щиро вважають, що православна культура каяття є достатньою підставою для ефективної роботи вітчизняної Комісії примирення з правом на широку амністію та прощення; інші віддають перевагу репресивному судочинству і Гаагзькому трибуналу. На наш погляд, після встановлення миру на Донбасі має з’явитися щось компромісне, яке суттєво залежатиме від визначення моменту спільної відповідальності обох сторін конфлікту.
Читайте також: